• English

Візуальна програма культурного форуму «ДОНКУЛЬТ» у Львові

Home / Культурний форум «ДОНКУЛЬТ» у Львові / Візуальна програма культурного форуму «ДОНКУЛЬТ» у Львові

Кураторка: Оксана Баршинова

Мистецтвознавець, завідуюча науково-дослідного відділу мистецтва ХХ – початку ХХІ століть Національного художнього музею України. Викладач кафедри теорії та історії мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. Автор статей з історії мистецтва другої половини ХХ століття та сучасного мистецтва. Куратор виставок в музеї: “Українська Нова хвиля”, “Перегони з часом”, персональних проектів українських художників тощо.

Куратор: Дмитро Голець

Мистецтвознавець, експерт аукціонного дому «Корнерс». Куратор виставки «Михайло Ткаченко. 150 років від дня народження» та автор-упорядник монографії «Михаил Степанович Ткаченко 1860 – 1916» (Київ, 2010).

Спів-куратор двох виставок «Російське та українське мистецтво з приватних колекцій» (Київський Національний музей російського мистецтва, 2003, 2004) та виставки «Сергій Шишко» (Музей «Духовні скарби України», 2006).

Виставка є комплексним дослідженням культурної історії Донбасу, її багатошаровості, неоднозначності і розмаїття. Вона об’єднала близько 150 робіт живопису, графіки, скульптури, інсталяції, фотографії та відеоарту з Національної спілки художників України, Центрального кінофотоархіву ім. Г.Пшеничного, приватних зібрань та майстерень художників. Задумуючи виставку, ми розглядали мистецтво не як пасивний матеріал, що чекає на наше авторитарне втручання, а як неймовірно багатий культурний пласт – проблемний і відвертий. Мистецькі твори промовляють до нас, об’єднуючись в цілі історії. Вони формуються з дуже різних авторських наративів, які дозволяють скласти поліфонічний образ Донбасу і відповісти на низку актуальних питань. Що таке міф Донбасу? Чим він різниться у людей з решти України і як ідентифікують себе самі мешканці двох східних областей? Чому віджилий офіційний радянський міф не знайшов собі заміни в умовах незалежності? Чи є «український Донбас»? Як конструювався міф шахтаря-героя і чому він виявився таким потужним? Чому Донбас вимагає до себе особливого ставлення? Якою може бути спільна платформа для порозуміння?

Мистецька традиція Донбасу

Видатні художники межі ХІХ – ХХ ст. – вихідці з території нинішніх Донецької та Луганської областей – уславилися в столичних центрах Російської імперії. П. Кончаловський (зі Слов’янська), С. Колесников (з Адріанополя), А. Куїнджі (з Маріуполя) та багато інших менш відомих митців покинули свій рідний край, який був лише промисловою периферією імперії. М.Ткаченко часто відвідував схід України, створивши низку ліричних пейзажів, не зачіпаючи тем праці, регіональної ідентичності чи соціальних суперечностей.

Художнє відкриття Донбасу приписують передвижнику М. Касаткіну, котрий під час своїх поїздок 1892 – 1895 років створив своєрідну «енциклопедію» життя шахтарів.

Переломним у формуванні образу Донбасу стали 1920-ті роки. У зв’язку з індустріалізацією сюди приїжджали художники з Москви, Ленінграда, Києва з метою відобразити ритми побудови нового суспільства. У 1965 – 1967 роках у Донецьку, Жданові (Маріуполі) та Краснодоні група художників на чолі з А. Горською, В. Зарецьким, Г. Синицею, Г. Зубченком створюють цикли монументальних мозаїк, в яких поєднуються актуальні сюжети, радянські теми і формальні принципи народного й модерністського мистецтва.

Культурний осередок Донбасу складається з випускників різних художніх вишів – Києва, Львова, Москви, Ленінграда. Найцікавішим доробком є спадщина покоління митців так званого «суворого стилю» – течії в офіційному радянському мистецтві 1960 – 1970-х років. Сьогодні твори Г. Тишкевича, В. Хоренка, Ю. Зорка, А. Назаренка та інших виглядають як найбільш викінчений український варіант «суворого стилю».

У 1990 – 2010-х роках героїка Донбасу втратила свою актуальність, і місцеві художники в пошуках ідентичності звернулися до минулого, до різноманіття культур народів, що населяли край. Великого значення для осмислення місця Донбасу в суспільстві, що змінюється, стала діяльність Фонду «Ізоляція» в Донецьку (2010–2014).

Праця, що підносить

Основний міф про Донбас полягає в тому, що це край героїв, які несуть повну відповідальність за економічне процвітання цілої країни. Більше того, це колектив людей, які мають наднаціональний статус і таким чином уособлюють особливий ступінь свободи – від традицій, етнічних обмежень, соціального походження. Вони рівні особливою рівністю, яку дає їм праця.

Відповідно до міфу про працю, герой приходить на Донбас, щоб пережити друге народження, перевтілитися у героїчній праці й набути нове соціально вагоме «Я». Така «нова людина» стає здатною на найвеличніший подвиг.

Героїка повсякденної важкої праці – в центрі уваги представників «суворого стилю» 1960 – 1970-х рр., які в Донбасі створили своєрідний образотворчий канон шахтаря і металурга, їхнього аскетичного життя, яке жертовно віддається заради загального добробуту і торжества соціалізму: «Ритми Донбасу» Г. Тишкевича (1960), «Ранок Коксохіму» А. Назаренка (1972), «Костянтинівський хімзавод» Ю. Зорка (1982), графічні серії О. Мартинця «Сталь» (1965) та М. Попова «Завод і люди» (1966).

У пострадянський період залишалися лише рудименти радянського міфу («Донбас годує Україну») за відсутності переконливого нового. Донбас перетворився на «сіру зону», де безправні робітники перебувають у повній залежності від волі нових господарів-олігархів, а в культурному відношенні – на територію, не здатну самостійно продукувати смисли.

Шахтар: герой чи лузер

Персоналізація героя-шахтаря відбулася вже у 1930-ті роки через широко розтиражований «трудовий подвиг» Олексія Стаханова. У 1960-ті рр. сформувався образ героя-шахтаря, чия праця сприяла посиленню могутності держави. Тепер шахтарі в творах мистецтва переважно анонімні, типові представники свого колективу. У них шляхетні обличчя і струнка постава, їхня осмислена праця заради спільної мети не пригнічує, як при капіталізмі, а надає сенсу та долучає до шанованого кола шахтарів-будівельників комунізму: «Шахтар» М. Бєльського, «Шахтар» В. Хоренка (1980), «Шахтар-прохідник» М. Поплавського (1984 – 1988).

У другій половині 1990-х – на початку 2000-х років піднесений радянський образ шахтаря поступово відсувається на другий план в Україні, проте не в Донбасі. На тлі поступового загального зубожіння, занепаду шахт та перетворення краю на вотчину місцевих олігархічних груп, що повністю регулюють не тільки економічне, але й громадське життя, повертаючи Донбас до колоніального стилю управління часів Юза, на офіційному рівні продовжилися вшанування шахтарів та заморожування радянських міфів.

Натомість актуальне мистецтво віднаходило можливість сказати правду про Донбас. Своєрідну розвідку світу шахт здійснив у 1997 році А. Савадов, результатом чого стала його резонансна фотосерія «Донбас-шоколад». В. Марущенко у фотосерії «Донбас – країна мрій» (2002 – 2003) чи не першим серед митців поставив питання про гуманітарну катастрофу, про покинутість Донбасу напризволяще, про відсутність соціальних проектів, про загрозливість такої ситуації.

Цінності «шахтарського краю»

Небезпека шахтарської праці, перебування в забої буквально на межі життя і смерті зумовило певну сакралізацію світу шахти. Свята Варвара, покровителька шахтарів-християн, в православній традиції часто зображалася з житійними сценами. За таким же принципом показує робочий день радянський художник О. Москвичов («Один день на шахті Мушкетово-Заперевальна», 1972), де у «клеймах» навколо центральної постаті шахтаря показаний його наповнений осмисленими діями день. Р. Мінін у «Спокусі доброго Шубіна» (2010) торкається іншого пласту вірувань шахтарів Донбасу – образу Шубіна, «господаря шахт», доброго і водночас дратівливого старого, який може під землею врятувати, а може й затуркати й довести до біди. Цілком язичницька природа Шубіна розкривається в «перевернутих» чеснотах шахтаря: його постать оточена сценами, де раціональне переплітається з абсурдним, життя зі смертю, де світ шахтаря постає таким, як є, зі страхом небезпеки, пияцтвом і відчаєм. Ці твори логічно доповнюються двома роботами, пов’язаними з образом екс-президента Віктора Януковича, що інтерпретується як носій і виразник типових цінностей шахтарського краю. На постері К. Гнилицької «Житіє президента» (2013) постать вихідця з Донбасу оточена сценами його справді непростого життя, а у відео С. Попова «Суспільство» (2014), що є документацією авторського читання вірша в колишній резиденції Межигір’я, безкрайні ряди щойно «націоналізованих» скарбів розкривають секрет незаперечного авторитету колишнього президента України серед своїх земляків. Його успішність обумовлена не тільки аналогією до привілеїв стахановців (тобто підтверджує те, що будь-яка проста людина може потрапити у «світле майбутнє»), але й самою вірою в те, що успіх є свідченням вищого (божественного?) покровительства і вимірюється в матеріальних категоріях.

Гендерний аспект: світ жінки Донбасу

Окремий підрозділ серії В. Марущенка «Донбас – країна мрій» складає розповідь про жінок сучасного Донбасу. Вони поруч з чоловіками працюють на нелегальних шахтах, рубаючи й тягаючи вугілля. Хвороби, висока смертність, відсутність побутових умов не заважають жінкам мріяти про краще життя… Це також своєрідно перевернутий образ героїні епохи індустріалізації та стаханівського руху, персоніфікованої зокрема в особі трактористки Паші Ангеліної («Парасковія Ангеліна» І. Пархоменка, 1978). Жінки рідко були шахтарками в радянський час, але вони залучалися до різноманітних робітничих професій. Так чи інакше, в мистецтві вони часто поставали в своєму трудовому статусі, навіть в ліричних трактуваннях, – як, наприклад, на картині П. Шакало «Чекаючи на непарний» (1970) чи портреті Г. Тишкевича «Ластовиння» (1970).

У сучасному світі жінка-художниця переосмислює власну соціальну роль, тілесність і світосприйняття (М. Куликівська, «Homo Bulla», 2012, Фонд «Ізоляція»; живописні й графічні цикли Н. Мурашкіної).

Місто як місце перетворень

Місто в офіційній пропаганді буле пов’язане з ще одним важливим для Донбасу радянським міфом – «геть відсталість». Воно стало своєрідним парадним фасадом, що демонстрував соціалістичний поступ своїми широкими вулицями, сучасними світлими спорудами. Радісні люди, святковий настрій, багатолюдні демонстрації, червоні прапори і гасла, що оптимістично контрастують з рясною зеленню, постають на картинах Ю. Зорка «Донбас святковий» (1975), В. Хоренка «Першотравень» (1980). Перспектива головної магістралі Донецька, яка енергійно прорізає масив міста, – улюблений мотив багатьох художників (О. Москвичов «Проспект Ілліча ввечері», 1972; В. Хоренко «Літо (Проспект Ілліча)», 1978).

За святковим фасадом, як правило, залишалося чимало міських проблем, зокрема екології, робітничих поселень, невирішеності соціальних проблем, які особливо гостро дали знати про себе у пострадянський час. Неприкаяність людини, що звикла залежати від волі «хазяїна», сильно позначилася на оточенні, коли держава втратила інтерес до Донбасу (О. Курмаз «Мій світ недостатньо реальний для апокаліпсису», 2011, Фонд «Ізоляція»).

Степ: пам’ять під загрозою модернізації

Степ довгий час був Диким полем, а з часів освоєння природних багатств краю перетворився на промисловий регіон. Індустріалізація змінювала широкі степи на місця трудових звершень, а стародавні кургани витіснялися териконами (Ю. Зорко «Біля підніжжя териконів», 1969, М. Кравцов «Веселка», 1970).

У пострадянський час терикони стали сприйматися не як маркер героїчної праці, а скоріше як невід’ємна частина природного ландшафту східних областей України, таким же свідченнями минулого, як і історичні пам’ятки чи рельєф місцевості (фотороботи А. Парахіна і Є. Ясенова, 2014). Терикони формують власну метафізичну реальність, виступаючи паралеллю кургану з притаманним їм комплексом сакральності.

Саме степ стає по мірі ерозії радянських міфів місцем віднайдення нових смислів (В. Бауер «Степова рапсодія», 1979, В. Хоренко «Легенди кам’яних могил», 1986). Пошук історичних витоків, звернення до «генія місця» розглядається як один з шляхів змінити культурний код Донбасу в 1990 – 2010-х роках, віднайти новий міф, який прийшов би на зміну віджилому радянському. Так, П. Антип уважно відстежує сліди минулого («У Хомутовському степу», 2001), а В. Гутиря у диптиху «Хранителі степу» (2013) розкриває засадничі складові пам’яті місця – античну й кочівницьку.

Український Донбас

Хоча значна частина території нинішнього Донбасу у ХVІ – ХVІІ ст. знаходилася під контролем Запорізької Січі, цей фактор мало вплинув на формування регіональної ідентичності. Українська складова Донбасу пов’язана перш за все з міграціями населення у зв’язку з освоєнням земель, надр, відкриттям нових шахт і заводів.

У 1920-ті на хвилі державної політики коренізації (українізації), націленої на посилення радянської влади серед різних спільнот, в Донбасі пожвавлюється зацікавленість в українській культурі. Дієвим провідником нових ідей стає театр. 1923 в Луганську, Бахмуті (з 1924 – Артемівськ) та Юзовці (з 1924 – Сталіно) гастролював Український драматичний театр ім. І. Франка, заснований 1920 Гнатом Юрою. В Донбас він привіз свої найкращі вистави, серед них «Лісову пісню» Лесі Українки.

Незважаючи на бурхливу історію Донбасу, сільське населення в усі часи залишалося переважно українським. Тому українська тема часто звучить в роботах, пов’язаних з традиційними цінностями родинного затишку, зв’язку поколінь, прив’язаності до рідної землі («Сільський інтер’єр» Ю. Зорко, 1985).

«Втеча з Донбасу»: у пошуках раю

2011 року уродженець Донбасу, художник Р. Мінін запропонував дітям Донецької області відобразити свої мрії – яким вони бачать майбутнє своє і своєї малої батьківщини. Виявилося, що 99 {b08739ab6c995f1b3965fc6b95fded077d8e1486e3b2e62d2a46520f9252ac5d} дітей мріють покинути область. Це відкриття стало поштовхом для створення цілої серії творів художника під назвою «План втечі з Донецької області», а також спільних з дітьми проектів монументальних розписів.

У радянський час втеча від пресингу офіційної ідеології виглядала як відстоювання сфери приватного й інтимного, свідомого відходу від галасливої міфотворчості. Занепад регіону в пострадянський період, необхідність розриву з віджилими радянськими міфами, як і зміна світогляду, спричинили появу мистецьких творів, пов’язаних з переосмисленням цих нових реалій. Творчість уродженців Луганська В. Трубіної та С. Панича, визначних представників української Нової хвилі, повністю вкладається в парадигму постмодерністського живопису з його зануренням в багатошаровість та неоднозначність культури, іронічним цитуванням класики та відстороненням від соціальної проблематики. Соціальний ескапізм, в цілому типовий для сучасного мистецтва другої половини 1980 – 1990-х, в даному випадку є вираженням персональної втечі від реальності, пошуку «індивідуального спасіння» не тільки за межами певної території, але й поза певними визначеннями стилів, шкіл та манер.

Соціальні протести: ризики боротьби за справедливість

Донбас успадкував волелюбну природу Дикого поля і впродовж усієї своєї історії був утіленням свободи, що визначило його вкрай брутальну й жорстоку політичну історію. Явна економічна експлуатація та цілковите знецінення людського життя завжди були притаманні краю і визначили світогляд його жителів.

Тому твори, що зображають протести в Донбасі, не мають терміну давності. «Страйк» В. Бауера (1990) може зображати і сучасні художнику виступи, і ті, що час від часу спалахували до і після 1917 «Ополченці» В. Шенделя (1983, серія «Донбас бореться») – типова радянська сцена свідомого соціального зрушення – набуває особливого звучання в наші дні. Це не стільки історична паралель, скільки образ Донбасу. Упродовж усієї своєї історії Донбас був політично некерованим і противився будь-якій державній розбудові. Сили політичних метрополій, які намагалися заволодіти думками і серцем Донбасу, щоразу зазнавали поразок. Найвиразніше це виявилося під час кризових періодів – революції і громадянської війни, в роки Другої світової війни і тоді, коли розпався СРСР.

Життя «між» – між війною і миром, між Україною і Росією, між звичним порядком речей і непередбачуваними подіями – постає в звуковій інсталяції А. Кахідзе, яка протягом літа 2014 спілкувалася з Києва телефоном з матір’ю, що живе у Жданівці. Своєрідний щоденник, який складався поступово записами на Фейсбуці, був спеціально для виставки проговорений художницею і є вражаючим документом про надії, настрої, думки людини під час збройного конфлікту.

Приазов’я як окремішність

Хоча Маріуполь (1948 – 1989 – Жданов) стало асоціюється з металургійними заводами-гігантами (такими, як Азовсталь), проте Приазов’я в цілому посідає місце рекреаційної зони Донбасу, де головним є море, відпочинок, спокій і гармонія.

У мистецтві Приазов’я певним чином протистоїть центральному промисловому Донбасу побутовими сценами, морськими пейзажами, краєвидами невеличких приморських селищ. Праця рибалок – провідна тема, і вона варіюється від типово соцреалістичних сюжетів, де підкреслено мужність трудівників (І. Чибісов «Азовські рибалки», 1980) до пронизаних музичними ритмами мотивів сушіння сітей (Ю. Петрушкін «Ранок», із серії «Азовські перекати», 1971; І. Чибісов «Рибацькі тенета», 1986).

Приазов’я заохочує до естетизації, колористичного багатства, більш вільного застосування різних мистецьких традицій (Г. Тишкевич «Азовське павутиння», 1967; П. Ситник «Простір», 1968). Це справді простір свободи, і його цінність – в незалученості до образу Донбасу як потужного промислового регіону.

 

Free WordPress Themes, Free Android Games